Михайло Блехман. Лімузин
Немає нічого кращого, ніж їхати в екіпажі світ за очі й дивитися в безкінечне віконце. Затишно, самотньо, неквапливо. З неосяжної череди хатинок видно, як пролітає мій екіпаж без візника — але що мені до тих, хто дивиться на нього та вслід?
— Сергію, піднімайся, свідки чекають!
Ненавиджу сни. Поки сон сниться, навіть не думаєш, що він забудеться як тільки прокинешся. Іноді взагалі не розумієш, чи взагалі снилося що-небудь.
Цього разу було як завжди — мабуть таки наснилися і екіпаж, і віконце, і самотність, але тільки почув її голос, як вони зникли. І де той світ, що за очі, теж не пам'яталося.
— Сергійко, свідки чекають, вже двічі телефонували! Збирайся, я тобі костюм повісила в кабінеті.
На ній була весільна сукня й черевички.
— Що може бути важливішим і святішим за свідків? — посміхнувся я, цілуючи її. — Навіть те, про що вони свідчать, поступається важливістю їм самим. Вона теж посміхнулася й пішла збиратися — залишалися останні штрихи.
Вона була щасливою, і це було важливішим за всіх свідків, у тому числі тих, які підглядали у віконце за моїм екіпажем.
Що може бути консервативнішим за прогрес?
Він неминучий, нескінченний, незворотній. Під вікном стояв лімузин — наша прогресивна версія мого екіпажа. Той, мій, колись поїхав — судячи з усього, не дочекався чогось чи когось. Або не “чи”, а “і”.
Лімузин був заповнений свідками. Їх було двоє, але — чи і — від цього їх не ставало небагато.
Дорога була далека, тож ми поспішили. Власне кажучи, чому “поспішили”? Це було вирішено давно, а рішення, прийняте давно, з якоїсь миті перестає виглядати випадковим, та й взагалі — не виглядати, а бути. Будь-яка випадковість має свій термін, який рано чи пізно спливає. Наш — сплив, лімузин був заповнений свідками і віз нас світ за очі, а де саме той світ — було вирішено давно, отже невипадково.
Лімузин летів повз хати й хатинки, повз ліхтарі, що на сьогодні потухли, повз людей, які ще поспішали в справах або вже неквапливо гуляли без жодних справ.
Я подивився на неї — вона була щасливою, і це робило щасливим мене, а давно прийняте рішення — невипадковим.
Нам услід двічі прокукурікав невидимий півень. Я знову посміхнувся — менів ніколи не доводилося бачити кукурікаючого півня, тільки чути. Може, вони ховаються перед тим, як закукурікати, чи що?
Вона теж посміхнулася. Мені було спокійно, коли вона посміхалася, і свідки відходили на задній план — і ті, що в лімузині, і ті, що дивилися на нас із вікон та віконець.
Вранці півневі кукурікалося легко та ненав'язливо. Тому він, здавалося, подумав і прокукурікав ще раз — чи то услід нам, что то своїм нечутно кудкудакаючим курям, чи то за приємною звичкою. Нічого він не кричить, — не вперше подумав я. — Хіба ж так кричать?
І ще я подумав, що там, на дворі, мабуть за курником, стоїть мій екіпаж, але як же вийдеш на ходу з лімузина, що летить світ за очі?
А головне, навіть якщо вдасться вистрибнути, чи це буде варте її нещастя?
Наш лімузин летів без жодної зупинки, зупиняючись хіба що на рідке червоне світло. Час подумати, як завжди, був, і я переконано сказав собі, що якщо запитання починається зі слова “Чому”, то на нього немає відповіді. Втім, риторичним це його не робить — інакше навіщо постійно шукати відповідь на здавалося б риторичне запитання? І навіщо закінчувати нескінченне запитання знаком питання?
Я допоміг їй вийти з лімузина, і ми увійшли до Палацу чи Будинку, наразі вже не пам'ятаю. Головне, що — увійшли. Не спізнилися, прийшлося навіть трохи зачекати попередню пару.
Коли я розписувався, відчував, що моя нова, весільна сорочка тісна в манжетах, тому рука, що тримала ручку, не слухалася. Але підпис я, звісно, поставив. І обручки ми з нею одне одному наділи, і поцілували одне одного, і свідки нас привітали — здається, для них, на відміну від нас, це було не вперше. Я вкотре вже посміхнувся — вона була щасливою. Запитав себе, чи щасливий я, і твердо відповів собі, що так.
Весільна сорочка залишалася такою ж тісною, довелося розстебнути запонки і зняти піджак і краватку. Ні, спочатку ми з двома незліченними свідками випили шампанського.
Я сів у мій порожній екіпаж без візника, що весь цей час чекав мене за курником, відкрив віконну фіранку.
«Чому, — ось знову запитання, що розпочинається з цього непитального слова, — чому вона називає мене Сергієм? — запитав я себе, дивлячись у віконце і навіть не намагаючись знайти неіснуючу відповідь. — Адже ж я — Андрій, чому вона досі цього не зрозуміла?»
У вікно екіпажа мені було видно, як вона йде, хоча вона нікуди від мене не йшла.
Спробував згадати її ім'я — і не зміг.
Автор щиро вдячний українському прозаїкові і поетові Василеві Слапчуку, без віршів якого це оповідання не було б можливим.
Липень 2018 р. Нова Шотландія, Канада
